Волонтерка Ірина Солошенко: 25 лютого ми з чоловіком попрощалися - "хороше життя ми прожили з тобою". І пішли працювати

Але Солошенко тому і волонтер від Бога, що будь-який свій рух вміє повернути на користь справі. "Трішки почекай, добре? – попросила вона. – Тут ми готуємо один проєкт…Я б воліла краще поговорити про нього, щоб додати розголосу".

Як і варто було очікувати, проєкт виявилася гіпермасштабним та амбітним – зібрати грошей на сучасне обладнання для приймального відділення того самого госпіталю. З докорінною реконструкцією приміщень, дотичної території, переосмисленням логістики робочих процесів. Проєкт на багато мільйонів гривень, кожна з яких допомагатиме одужувати важкопораненим українським бійцям.

Для того, щоб зібрати необхідні кошти, Ірина і її колега, голова благодійного фонду "КОЛО" Володимир Нечипорук, створили і продовжують створювати цілу низку унікальних проєктів і продуктів. І все це – за допомогою унікальної команди талановитих людей.

Чи не занадто часто в попередньому абзаці трапляється слово "унікальний"? Ні, не занадто. Прочитайте це інтерв`ю – і зрозумієте чому.

- Ірино, від знайомих військових і волонтерів я тільки й чую про унікальну книгу, гроші від продажу і розіграшу якої підуть і вже йдуть на створення унікального медичного відділення для поранених воїнів ЗСУ. Розкажи, що це за книга і чому вона цінна і сама по собі, і для кінцевої мети.

- Йдеться про артбук "Із полум’я зродилися". Там представлені 23 герої: військові, медики, парамедики. Люди, які були цивільними чи військовими – а тепер вони на війні, кожен на своєму місці.

Книга благодійна від початку до кінця. Усім, хто благодійно працював над нею, – фотографам, редакторам – ми вдячні. Ця книга популяризує українських військових, українських медиків, людей, які зараз допомагають кожному тримати свій фронт.

- А чому ця книга – це саме артбук?

- Тому що там поєднано різні форми мистецтва. По-перше – фотографії Міни Сорвіно, яка зняла всі портрети. Причому зняла без студійного світла – на вулиці, у себе вдома. За допомогою стиліста Анни Єгорової. По-друге, вірші Ірини Цілик та Катерини Калитко. А ще наших Героїв книги – Єви Тур, Тати Кеплер. Вірш загиблого Гліба Бабича.

- І ще в книзі – письмові нариси про військових?

- Нариси, так. Природа України. Усе про Україну. З любов’ю.

- Скільки ця книга коштує у ваших акціях?

- Ми не продаємо її, а міняємо на донат. 5 тисяч гривень на проєкт на рахунок БФ "КОЛО" – в принципі, усюди в світі це нормальна ціна для артбука такої якості.

- Про артбук ми ще поговоримо. А зараз поясни: на яке приймальне відділення збираються гроші?

- Загалом, чому потрібна приймальня, нормальне емердженсі-відділення? Тому що у перші дні великого наступу Головний військовий клінічний госпіталь приймав по 50-60 поранених одночасно. Тому розмістити, сортувати, надати першу допомогу, зробити обстеження – у нас просто нема де. Тому що Національний військово-медичний клінічний центр Головний військовий клінічний госпіталь – велика територія історичних будівель, в центрі міста, які роз`єднані. А ми хочемо поєднати два відділення – хірургічне і травматології. Між ними є перехід, який ми якраз задіємо, реконструюємо і до якого прибудуємо приймальне відділення.

Такий вигляд у майбутньому матиме нове приймальне відділення

- Щоб не було оцих перевезень поранених на роздовбаних візках по асфальту з ямами – і таке інше?

- Так. Наша головна мета – зробити його зручним, доступним. Щоб на колясці, на милицях, на каталці можна була до будь-якого кабінету потрапити. І щоб це відбувалось швидко: фахівці приходять до поранених, травмованих чи просто хворих, які очікують.

- Я правильно розумію, що ви, волонтери, збираєте гроші на сучасне обладнання, а кардинальною будівельною реструктуризацією опікуватиметься держава?

- Відповім детально: у нас в країні зараз є державна Агенція з реконструкції і відновлення інфраструктури. Ми з ними ведемо перемовини. Коли підпишемо документи, всі це побачать. Але поки є переговорний процес.

- Це та агенція, яку очолює Мустафа Найєм?

- Так. І Олександр Кубраков (міністр інфраструктури України, – Є.К.), і Мустафа Найєм відгукнулися відразу і сказали: нумо думати, як це зробити. Але ми зіштовхнулися з тим, що в госпіталю не була відведена земля. Це була земля міста. Зараз-от зібрали вже повний пакет документів. Буде ухвалено рішення щодо землі – і тоді можна будувати законно, абсолютно легітимно.

- Скільки коштуватиме ваш проєкт?

- У нас поки є передпроєкт будівлі. Сам кошторис буде прораховано окремо. Але нагадую, в нашому проєкті ми збираємо кошти не на будівництво, а на медичне обладнання.

Найдорожча частина в проєкті – це бомбосховище, якого наразі в Київському шпиталі також немає.

- …що нині, у воєнний час, здається настільки дивним…

- Ви ж самі бачите, що тут будівлі, яким по 200 років. Тут просто фізично неможливо зробити бомбосховище. А реанімація якраз розташована на 3-4 поверсі.

Коли мене питали колись, на початку наступу, чи лікарі йдуть в укриття, коли повітряна тривога, я кажу: яким чином вони підуть? Вони ж не залишать поранених. Вони, звісно, залишаються з ними.

- Отже, ваш проєкт "Нове приймальне відділення" має дві складові – будівництво і обладнання. Першу складову, ми очікуємо, що реалізує агенція, яку очолює Мустафа; друга – за вами. І скільки грошей ви зібрали від того, що потрібно?

- У нас є сайт, на який кожен може зайти і побачити. За фінансову звітність у нас відповідає благодійний фонд "КОЛО" Володимира Нечипорука. Я просто зараз відкриваю сайт – і ми зараз разом подивимось. Значить так: ми зібрали 2 млн 167 тис. Залишилося 19 млн 490 тис. 976₴

Звіти робляться публічно щовівторка. Динаміку може побачити кожен.

- Водночас ми розуміємо, що ця сума врешті-решт неминуче зросте.

- Вона зараз уже трошки зросла. Тому що коли ми потреби просто складали, ми взяли найбільше. Найбільша потреба – це ендоскопічна стійка, яка коштує 11 мільйонів.

- Що це таке – ендоскопічна стійка?

- Це комплект для обстеження пацієнтів ізсередини(спрощено) за допомогою мікрокамер. У стійці є гастроскоп, колоноскоп, монітор, на який виводиться вся інформація з ендоскопів. Але оскільки в госпіталі уже є два відділення, які використовують ендоскопічні стійки, саме Olimpus, то це полегшує зберігання інформації. Обслуговування.

За допомогою ендоскопічної стійки роблять не тільки обстеження, але й малоінвазивні операції.

Ми йдемо таким шляхом: збираємо гроші на якусь потребу – і її закриваємо. І люди доєднуються до нас, і роблять свої якісь акції.

- Наприклад?

- Наприклад, дві прекрасні Наталі зробили акцію до Дня народження: вони зібрали своїх гостей і сказали, що замість подарунків їм приймуть благодійний внесок у вигляді квитка. Зібрали понад 200 тисяч – і закрили потребу в каталках.

- Супер!

- Зараз їх фізично до нас у госпіталь завезли – і ця потреба на сайті з’явиться з написом – done, тобто – зроблено.

- Тепер про артбук. Отже, у ньому зібрані три види мистецтва: фото, поезія і біографічні нариси. Але моє запитання – про героїв книги. За якими критеріями вони обиралися? Бо зрозуміло, що взагалі-то героїв дуже багато. Але неможливо ж створити сотні і тисячі таких артбуків…

- Велике запитання. Розіб’ємо його на декілька. По-перше, ми дуже радимо подивитися нашу презентацію артбука.

Ще раз нагадаю: це проєкт благодійний. Там зібрані вірші українських сучасних поетів, поеток. І було просто неймовірно, коли вірші двох поеток – а вони стали Шевченківськими лавреатками – на презентації виконали самі авторки! Катерина Калитко погодилася приїхати і прочитати ці вірші. А Катя Степанкова, яку я попросила прочитати вірш загиблого Гліба Бабича, сказала: І Ада Миколаївна буде.

- Роговцева?

- Так. Я була шокована.

- Іро, оце і називається горизонтальні зв’язки. Завдяки ним ми в цій війні багато в чому і виживаємо.

- Абсолютно. Вони прийшли. Євген Нищук теж читав вірші. Тата Кеплер читала свій вірш. Єва Тор читала свій вірш, який присвятила загиблому чоловіку. Знаєте, це… це просто такі речі, якщо ти їх не робиш з душею, то краще не робити взагалі. Тому що цю книжку ми хотіли зробити так, щоб показати долі людей. Ми їх не обирали. Це наші друзі, знайомі. Це люди, які є навколо нас. Вони прийшли в наше життя. Ми вирішили, наприклад, показати лікарів, яких не бачить ніхто.

- Свята правда, ніхто не бачить.

- І ми показали головного анестезіолога ЗСУ Олександра Олександровича Бугая; як ми його всі називаємо, Сан-Санича. І коли співробітники навіть у госпіталі дивилися, то казали: о боже, ви Сан-Санича показали, слава Богу, він же тисячі спас! А він врятував дійсно тисячі людей. І про це практично ніхто не знає.

- Це про нього мені розповідали, що для нього найбільша насолода, коли він бачить, як гуляють під шпиталем сім’ями, ті, кого він повернув до життя?

- Так, він спочатку бачить їх у реанімації. А потім вони приходять до нього й колег. Це для медиків найбільша нагорода.

- Були такі герої проєкту, що відмовлялися брати участь у проєкті – але ви знайшли аргументи, щоб вони зголосилися?

- Практично всі з початку відмовлялися, казали: ми не публічні, нам нецікаво десь світитися. Я просто пояснювала, для чого ми це робимо. Що ми хочемо побудувати приймальне відділення. Хочемо привернути увагу до України, показати, хто, що і як що робить в цій країні.

Команда, яка робила артбук, на його презентації

Коли розповідали, для чого ми робимо цю книжку, її герої нас підтримували. Хоча не дуже вірили, що взагалі це можливо. І коли я прийшла з цією ідею, всі сумно на мене подивилися і сказали: цього не буде ніколи. Я кажу: давайте щось змінювати! Тому що для мене головна мета зараз – не просто вижити в цій війні, а кудись рухатися і показувати людям, для чого вони воюють.

Не можу не сказати про окремих героїв. Так сталося, що після того, як ми зняли одного з героїв нашого Віталія Киркач-Антоненка, він через 5 діб загинув на фронті.

- Ми публікували про нього нарис. І пам`ятаємо, що його дружина скоро народжує.

- Так. Зараз вирішальні тижні, і Наталка народить доньку, яку він встиг побачити за кілька днів до своєї смерті на УЗД і дізнатися, що це дівчинка.

Через стрес – півроку від смерті чоловіка та через обстріли – Наталка зараз на збереженні під наглядом лікарів у перенатальному центрі.

- Наприкінці тексту ми наведемо дані картки, щоб охочі читачі могли пожертвувати трохи грошей.

- Вони самі з Донеччини. У Києві у неї немає квартири, вона її знімає. Допомогти таким людям треба обов’язково…

- З того, що я бачу, у вас є безліч засобів та акцій, щоб використати артбук у зборі коштів для цього відділення. Які з них найближчим часом будуть найбільш актуальні?

- Ми якраз зробили 8 травня анонс про марафон, який збираються подолати двоє Героїв війни. Для мене це дуже щемка історія, тому що це два з моїх перших поранених, яких я зустріла в Київському госпіталі в 2014-2015 році. Це Саша Швецов і Сергій Храпко. У Саші Швецова нема ноги. У Серьожи Храпка – ноги і руки. Але є бажання нам допомогти. І вони це придумали самі, щоб допомогти нашому проєкту та рідному госпіталю.

- Треба, мабуть, додати, що їм зробили протези, що дозволяє їм робити зараз такі дива.

- І Сашко, і Сергій отримали ампутацію, отримали лікування. Воно було довге і важке. Потім вони отримали протези. І це не перший їх такий маршрут. Вони доволі часто ходять і пропагують протезування в Україні.

- Як цей марафон реалізовуватиметься на практиці?

- Один житомирянин, інший – киянин. 15 травня вони вийдуть зі своїх рідних міст назустріч один одному. По Житомирському шосе. І зустрінуться там, де зустрінуться. Я їх питаю: скільки часу займе? – Скільки займе.

15 травня марафон розпочався. На відео – Сергій Храпко вирушив з Києва

- От молодці. Ще які акції плануєте для збору грошей для відділення?

- Для реалізації цього проєкту у нас є не тільки книга. Ми у кожного героя попросили надати нам лоти, пов’язані з ними, з війною, з їхньою історією. Більшість героїв передала нам ці лоти. Але коли засновник благодійного фонду "КОЛО" Володимир Нечипорук зібрав їх разом, він сказав: це не можна продавати. Це треба зберегти для історії, щоб у цьому приймальному відділенні були оці речі, і як експонати і які речі, помогли зібрати кошти.

- Гарна ідея.

- Тому ми зараз шукаємо мецената, який згодиться все це викупити, щоб у нас розмістити. На сьогодні Музей Революції гідності і Український дім разом хочуть експонувати і зробити інтерактивну виставку, де ми покажемо вірші, портрети, де будуть артефакти, куди можна буде прийти і побачити це все. Про дату ми також оголосимо пізніше.

У нас заплановано дуже багато проєктів. Але про деякі я можу говорити, тому що ми про них вже проговорили. А деякі ще тільки в планах. Ми відкриті для всіх, тому що чудово розуміємо, наскільки люди за цей рік повномасштабної війни виклалися – фізично, фінансово, морально. Тому ми хочемо залучити меценатів з-за кордону. Якщо їм це цікаво. Будь ласка, пропонуйте, ми відкриті, готові показувати, розповідати про наш проєкт і про нас.

До речі, хочу сказати, що допомагають нам дуже різні люди та колективи. Наприклад, у нас є група вчених, які вибороли премію імені Патона – і вирішили її перевести одразу в обладнання. Потребу в шприцевих насосах для майбутнього відділення закрили таким чином. Ми їм дуже вдячні!

- Ірино, хочу тебе розпитати про твої крайні 9 років. Які почалися з Майдану, а потім перетекли до цього госпіталю. Ти вже його невід’ємна частина. Розкажи, чи є у тебе якась посада?

- Ні, я просто волонтер. Хоч люди і кажуть, так не можна називатися. Ні. Мені достатньо. Тому що це слово – це моє бажання. Я роблю це не за наказом, а за власною волею. Грошей за це не отримую.

- А на що ж ти тоді живеш?

- У мене чоловік – військовий. Він – начальник приймального відділення. Ми зараз з тобою в його кабінеті сидимо. Ми познайомилися в цьому госпіталі влітку 2014 року, коли приймали "борт" з пораненими. Тому для мене приймальне відділення стало частиною мого життя.

З чоловіком Сергієм у березні 2022 року

І коли почався повномасштабний наступ, ми відправили молодшу дитину з моєю мамою, з Києва і я прийшла сюди пішки. Тут ми жили перші чотири місяці. Тут, у цьому кабінеті. Наші співробітники взагалі жили тут, у шпиталі на казарменому положенні. І в коридорах, і в маніпуляційних – всюди.

- 4 місяці жили у цьому кабінеті? А скільки тут метрів?

- 12.

- Матінко рідна…

- Ще треба сказати, що він у підвалі. Зате всі тривоги ми не дуже тривожилися – тому що вже у підвалі…

- І не доводилося телефонувати одне одному: де ти…

- Ні-ні, ми 25 на диванчику попрощалися одне з одним. Тому що, чесно кажучи, всю ніч з 24-го на 25 ми не спали, приймали постійно поранених. А 25-го чогось був такий важкуватий день. Тому що всім військовим медикам сказали перевдягнутися і сказали: ви не комбатанти. При тому, що всі чудово розуміли, які можуть бути "некомбатанти" у військовому госпіталі.

Приймальне відділення, кінець лютого 2022 року

Ми сказали одне одному: хороше життя ми прожили з тобою. І пішли працювати. Кожен займався своїм. Я почала шукати ВАК-апарати, вони були дуже потрібні на той час. Потім дуже потрібні були аптечки, турнікети. Все потрібно було…

- Я вже розумію, що функцій у тебе дуже багато. А якщо спробувати класифікувати?

- По-перше, минулого року, коли росіян відігнали від Києва, ми перестали бути шпиталем, який приймав поранених прямо з поля бою. Стали знову центральним госпіталем, який приймає важких поранених з усієї лінії фронту, з усієї країни.

Звісно, їх перевозять – і це етап евакуації. Про нього я буду розповідати після війни. Але рік тому ми змогли змінити один з етапів евакуації, зробити їх зручними, швидшими; так, щоб на цьому етапі надавали допомогу, не перериваючи лікування. Все це дуже добре працює. Але ворогу про це зараз знати не потрібно. Тому для мене основні напрямки – це мобільна евакуація, якою я займаюсь вже рік. І зараз займаюсь тим, щоб зробити нове приймальне emergency-відділення.

- Ти у госпіталі 9 років. Поруч поранені, з якими ти увесь час працюєш, спілкуєшся, бачиш їх страждання, взагалі багато чого бачиш… Спитаю тебе як досвідчену людину, чого не можна робити, спілкуючись з пораненими?

- (Посміхається – Є.К.) Оце моє улюблене – написання мануалів. Нема ніяких мануалів. З пораненими ви маєте поводитися таким чином, як би ви хотіли, щоб спілкувалися з вами. Тобто, по-перше, як з людиною. По-друге, як з гідною людиною. І по-третє, з людиною, яку ви маєте почути. На жаль, дуже часто люди, які хочуть чимось допомогти, нав’язують свою допомогу.

- А ще – закочують очі, починають сюсюкати…

- Обов’язково, так. Ну, слухайте, ви свої емоції виявляєте. Людині пораненій це не потрібно. Якщо ви хочете допомогти, ви маєте бути ефективним. Маєте почути людину, що їй потрібно. Проаналізувати, поспілкуватися з лікарем – це обов’язкова історія. Тому що існує дуже багато волонтерських ініціатив, коли людина дуже хоче допомогти, але вона пропускає лікарський етап і не розуміє, що насправді потрібно. Починає розсилати епікризи, питати: а як можна відправити за кордон? Можна. І відправити за кордон можна, і в іншу клініку, і іншу думку отримати. Я хочу, щоб всі зрозуміли: я бачу лікарів, військових медиків – і вже не перший рік. Вони в абсолютній більшості своїй хочуть допомогти. Знову ж таки, якщо людина не хоче допомогти такій кількості поранених, вона просто не може тут працювати. І йде.

- Ти – красномовний приклад. Починала з найпростішої роботи.

- Як волонтер я починала з травматології, куди прийшла в 2014 році. Починала з того, що там підмітала і мила підлогу. Тому що не розуміла, як можна ще допомогти. Прийшла, запитала. Там була дуже старенька нянечка. На той час військовий госпіталь, він же ж не очікував, що буде війна і така кількість поранених. Тому і персонал був весь не підготовлений. Я просто мила підлогу. А потім після того, як я почала питати лікарів, а що нам треба, вони казали: є потреба в такому обладнанні, ремонті, засобах, ліках.

З Тайрою та другом і соратником, головою Благодійного фонду "КОЛО" Володимиром Нечипоруком

- І ти бачиш, що більше нема кому це робити, – і почала це робити сама.

- На той час я була свідома, що в бюджеті грошей на це не було. Всі ж це розуміють. По-друге, на той час дійсно їх не було де взяти, тому що те, що нам зараз допомагає світ, і те, що було в 2014, – це дуже різні речі. В 2014 році ми займалися тим, що допомагали адресно конкретно важким пораненим… всі ж волонтери, хто проходив госпіталь, хто був як благодійник, – вони розуміли, що там було, ну 50 важких поранених, у яких була потреба в протезах. А на той час не було законодавства. Не було, знов-таки, коштів. Не було нічого, щоб поставити нормальні добрі протези сучасні й обслуговувати їх, – і щоб це було безкоштовно, за рахунок держави. Тому частково, маючи юридичну і медичну освіту, я присвятила час, як і багато волонтерів з інших організацій, на те, що ми разом з Мінсоцполітики, з Мінветом прописували умови, за якими прийняли зміни в закони, щоб протезування, власне, було безкоштовним, гарної якості, в різних протезних заводах України з обслуговуванням. Це прописувалося у 2014-2015 роках. І добре, що воно є. Багато чого, звісно, дуже сильно змінилося з початком наступу, тому що у нас були великі прекрасні реабілітаційні центри протезування та реабілітації, щоби навчити протезованих. Бо протези – це не просто ти вдягнув – і пішов. Це і навчити, і показати, як користуватися, сформувати куксу, коли вона всохне – підкрутити, зробити так, щоб це було зручно, не терло.

- Знову таки, можуть бути побічні ефекти, які треба нівелювати.

- Звісно. Ви ж розумієте, що двох однакових протезів в будь-якому разі не може бути.

Тому прописували зміни в законах, вибивали тоді для поранених в АТО безкоштовне протезування рук за кордоном. Тому що біонічних протезів рук в Україні не було. Були звичайні пластикові, дуже важкі, великі руки. Щоб людей налякати, а не функціональні, якими ти можеш сам користуватися. Тому що протезувати людину – це не повісити йому руку, а зробити так, щоб він міг цією рукою розписатися, поїсти, міг себе обслуговувати. Це якраз і є реабілітація пораненого з ампутацією. Повернути його до звичайного життя, до самообслуговування.

- Якщо порівняти з твоїми навичками дворічної давнини і зараз, чого ти навчилася?

- Я стала кризовим менеджером.

- Як найнесамовитіші кризи або дивні, або вигадливі запити тобі доводилося вирішувати?

- Та все що завгодно. Наприклад, цього року, уже коли були блекаути, був такий випадок. Вечір. У мене зарядки на телефоні майже нема. Тому що йшла вже третя доба блекауту. І мені з Німеччини дзвонять і кажуть: у нас є великий, класний 400-кіловатний дизельний генератор, який віддають. Але треба завтра вирішити, вам він потрібен чи ні.

– Знайома ситуація…

- Останнє, що я встигла сказати: я беру, потрібен. І у мене розрядився телефон. Написали лист запит, підписали у керівництва й переслали листа в Німеччину. Знову-таки, на той час і в госпіталі теж було не дуже добре з електрикою... Минає десь година, як у 1990-х, і мені весь час писали: а де лист, де лист? Поки він дійшов.

Місяць його перевозили, волонтери під’єдналися, дякую. Дуже багато організацій допомагали. Німецька організація blau gelbes kreuz в Дюссельдорфі допомогла зі своєю частиною. Допомагали й українські волонтери, моя незмінна чарівниця Євгенія Сидоренко, без якої я б не вижила у волонтерстві. Я їй просто казала: нам треба привезти 40-футовий морський контейнер, в ньому буде те, те і те.

З Євгенією Сидоренко, і не тільки, біля дизельної станції (він же генератор 400 кВт)

Ми його привезли і встановили. Це не просто генератор великий, а станція електрична автономна, яка вмикається у разі зникнення електрики в мережі.

Або інша історія, яка почалася взимку. Я написала якийсь пост про те, що намагаюсь зробити великі системні зміни. Щоб для всіх були доступні. І завжди відкрита до допомоги організації чи волонтерів з інших країн.

Мені того ж дня написала пані Світлана Комінко. Вона – співзасновник Maple Hope Foundation у Канаді, куди вона вимушена була емігрувати через війну. Ми знайомі з часів волонтерства в шпиталі у 2014 році.

Вона сказала, що наразі вони є стороною в перемовинах щодо унікального обладнання для важкопоранених. Я запитала, чи має вона на увазі Thornhill MOVES SLK?

Вона здивувалася й спитала, звідки ми про те обладнання взагалі знаємо. А це тому, що два комплекти рік тому до нас привіз Фредерік Гербер – військовий консультант фірми Thornhill – як благодійну допомогу від Канади.

І ми рік вже проводимо мобільну евакуацію за допомогою цих апаратів. Маємо відгуки анестезіологів.

Далі ми всі разом підключилися до того, щоб узгодити час доставки, перевезення та супровід.

То що ж таке Thornhill MOVES SLK?

Це унікальний дихальний комплект для супроводу важкопоранених. Який заміняє собою:

- кисневий концентратор,

- монітор пацієнта,

- відсмоктувач

- комплект для анестезії, так званий наркозник.

Усе це компактно зведене в один титановий короб, який має підвищений захист від зовнішнього впливу. Має літієву батарею – тобто працює автономно.

Усі данні про стан пацієнта подаються на один монітор. Що зручно медикам і дає змогу контролювати потік кисню автоматично. Апарат можна переносити на плечі й супроводжувати пораненого під час евакуації та обстеження.

Вдячні безмежно канадійському уряду за таку пожертву. Яка врятує тисячі життів.

Взагалі дякую всім хто підтримує. Завжди. Не втомлюся дякувати. Скажу так: я можу щось планувати, але без людських рук, я б нічого не змогла зробити. Тому я ціную всіх, хто допомагає на будь-якому етапі. Коли можна звернутися до людини, щось попросити, вона каже: спробуймо! І робить. Без всього цього всі мої ініціативи були б мертві.

- З психологічної точки зору, коли було найважче за ці 9 років?

- Зроблю ліричний відступ. Від такого дуже активного волонтерства (прямо як зараз, тому що нині я кожен божий день у госпіталі) я відходила в 2016 році. Тому що за освітою я – юрист. Я пішла (мені здавалося, що це буде корисно) в комісію з переатестації поліції. Мені сказали, що це все – на місяць, але в результаті воно затягнулося на півроку. Тому що ми, окрім Києва і області, займалися ще Миколаєвом і Миколаївською областю. Я туди ще у відрядження їздила... Це все закінчилося тим, що мене як свідка, а в деяких випадках як відповідальну особу, почали притягати до суду поліцейські, які не пройшли тестування.

- Відома історія. Був цілий вал їхніх позовів…

- Роман Сініцин, з яким ми це все разом пережили в комісії в Миколаєві, погодиться зі мною: це було, м’яко кажучи, дивно. Це був такий відкат від того, на що ми всі сподівалися (що ми всі змінилися після Майдану, після Революції). А тут виявилося, що люди, яких абсолютно законно відсторонили, пішли в суд і почали нас тягати в суди. Це був незабутній рік.

- Тут, у госпіталі, ти бачила, як помирають люди тут, як у них лютує депресія… Як ти сама взагалі витримуєш це все?

- Мені вдається все-таки. У мене сім’я – це мої однодумці, люди, які мене розуміють. Бо війна в нашій сім’ї десятий рік. Сім’я – це не тільки чоловік, а і мої діти, моя молодша донька, яка, до речі, з 24 лютого ані слова не сказала російською – і нас контролює всіх. Тому тут є розуміння. Ніхто ніколи не сказав: навіщо ти цим займаєшся?

А зараз як витримую – витримую. Ну, як: по-перше, я бачу більшість позитивних історій. Коли поранених виліковують.

Ірина в День свого народження у 2014 році

- Випадки самогубства чи спроб самогубства траплялися?

- Чого гріха таїти? Звісно, траплялись за цей час. Всі чудово знають, що з фронту, з війни ніхто не повертається таким, як пішов. Це вже абсолютно інші люди. Знаєте, що мене зараз дуже сильно вразило? Відмінність 2014 року від 2022. Нині дуже багато військових прагнуть отримувати психологічну допомогу. Їм не соромно. Вони самі, діставши поранення, травму, кажуть: мені потрібно. А раніше було так: ти пропонуєш психолога, а вони кажуть: я ж не сумасшедший…

- Крига ця скресла вже з початком повномасштабної війни?

- Я думаю, ні. Це було трошки раніше, коли люди навчилися розповідати про свої проблеми. Вони припинили боятися, що вони якісь не такі. Все ж таки питома частка ветеранів у нас була дуже велика.

Те, що буде після Перемоги, я вже мовчу. Це буде країна ветеранів.

І ці люди, побратими, знаходили свої друзів, тих, з ким можна поговорити. Це дуже важливо. Мені дуже подобається американська система ставлення до ветеранів. Маю надію, ми до неї дійдемо. Коли військова частина виділяє якусь землю для того, щоб ветерани, які забажали , або вдови, діти чи сім’ї, хто лишився після того, як загинув військовий, – вони могли там жити, спілкуватися і не були відірвані від звичного кола спілкування. Мені здається, ми до цього все одно прийдемо.

- Серед важко поранених пацієнтів, з якими ти мала справу за ці 9 років, чи є такі, які для тебе є взірцем сили волі, знаходження себе у нових обставинах?

- Це пара десятків людей. Якщо я зараз не назву їх всіх, вибачте мені.

Передовсім це Вадим Свириденко – людина, яку знаю з 2015 року. Ми шукали його серед поранених, коли сталося Дебальцеве. І ми уже були всі готові визнати, що він загинув, коли його знайшли. Це людина, яка змінила своє життя цілком і повністю. Абсолютно. І, не маючи всіх чотирьох кінцівок, він зумів знайти нові сенси. Він не просто зумів знайти їх – він ставить на ноги інших. Тому що, коли він приходить до поранених, у яких депресія чи просто переосмислення (тому що треба ж прийняти свій стан), Вадим власним прикладом повертає їх до життя. Тому що хлопці починають: ти ж не розумієш… А він такий: ну-ну, розкажи мені, що я не розумію. Тоді вони розуміють, що у нього не руки, а протези, не ноги, а протези.

З Вадимом Свириденком

- Яка цільна людина.

- Він взагалі просто сонце таке. Це постійні жарти. Він жартує навіть з того, що у нього рука розрядилася і він не може автограф поставити. Тому що в книжку, яку ми розігрували, він сам ставив свій автограф. Він сказав: ну, я тобі тільки 3 книжки підписав, тому що в мене рука розрядилася.

Саша Швецов. 2014 рік. Мій день народження, 24 липня. Тоді я написала пост і йому привезли новий візок. Тому що інвалідних візочків не було. Привезли йому новий, що складається, можна в машину покласти, візочок. І Сашка, сідаючи на цей візочок, сказав: "Да, Солошенко, не таку машину я сподівався отримати". А я йому: "Сашо, все у тебе буде ще".

Саші 29 років було. Його мобілізували. І для нього те, що трапилося далі, було абсолютним шоком. Тому що він дуже довго сидів в інвалідному візку. Одна нога була травмована – і її треба було відновити, щоб поставити його на протез…

Ірина Солошенко: "Олександр Швецов перші кроки в шпиталі 2014 рік. Поруч Стефанія – наш найкращий реабілітолог. І наша прекрасна подруга тепер із Сашком"

Потім він, повернувшись до себе додому, зрозумів, що волонтери – це там у госпіталі все було. А в такому житті ти маєш вибиратися сам. І він не тільки вибрався сам. Він організовує на поїздки за кордон поранених після протезування. Він возив за кордон. Показував, як з протезами ходити в гори, як плавати, як вдягати, як ходити, переміщатися на великі відстані. Це всі деталі, які людина з двома ногами, двома руками тобі не розповість. А коли у нього самого немає ноги, він все покаже й розповість, як з цим жити. Він зустрічався з Папою Римським, він возив хлопців у Ватикан. Тобто це людина, в якій є цей стрижень.

- Розказуй ще, таких історій багато не буває.

- Сергій Храпко. Зараз приїжджає в госпіталь постійно як волонтер. І він знову своїм прикладом показує, що не можна опускати рук. А я прекрасно пам’ятаю, коли Сергій у госпіталі лежав, там дуже була довга історія, 20 операцій, постійна реампутація, тому що не заживали рани. Дітки, маленькі, якраз донечці рік був. І син приходив до татка. Сім’я його дуже підтримувала.

Сергій Храпко в госпіталі влітку 2015 року. Зараз разом з Олександром Швецовим іде марафоном на користь госпіталю

Зараз Сергій як волонтер допомагає іншим хлопцям. Він приїжджає, з ними розмовляє. Показує своїм прикладом, що якщо ти знаєш для чого живеш, ти для цього і живеш.

Сергій Храпко

Ще один Сергій. Без руки.

Пам`ятаю, як його прекрасна жінка Катя ридала. Тому що двоє дітей, а він – будівельник. Ну, а як без руки будівельнику? І вона ридала. Я не знала, як її втішати. І бачу, що Сергій слів ніяких не знаходить, щоб її якось підтримати. Я на неї подивилася і кажу: "Катю, що ж там у тій руці було, що ти за неї побиваєшся? Он твій Сергій, він живий, він до вас повернувся. Ну у нього нема руки. Так сталося, через росіян і війну. Він захищав країну, втратив руку. Ну, він же є!".

І, подивившись на цю ситуацію з цього боку, вона припинила ридати. І вони уже планували подальше життя. І потім через рік Сергій показував, як він з однією рукою перекривав дах на їхній хаті, він викладав відео…

- Іро, розповідай ще.

- Саша Чалапчій… Господи боже, Саша Чалапчій, Олег Березовський. А Вова Донос, його історія? Я ж кажу, я зараз можу називати багато імен; є історії коли, зазнавши поранення, отримавши потім протезування, повернувшись на фронт, – загинули вже після 24 лютого. Є і такі історії. Я можу про це нон-стоп розповідати дуже довго. Тому що я цих людей знаю. Це люди, які написали історію цієї країни. Люди, які перенесли якісь нелюдські випробування і витримали їх. Не просто витримали, а ще і повернулися і ведуть за собою інших. Тому втомившись…Слухайте, подивимося на них – і будемо рухатися далі.

- Для мене ще одна важлива сторона того, що ти робиш, це твої пости у фейсбуці. Мені вже кілька людей казали, що для них твої ранкові пости є важливою частиною того, як вони входять у новий день. У цих постах ти поєднуєш людяність і жорсткість, ідеалізм і прагматизм. А ще – дуже правильно кажеш читачам: утримуймося від зайвих очікувань; під час війни треба жити, щодня роблячи свою справу і не загадуючи наперед. Бо і тут, і там буває так: ти вже вирішив, що буде ось так – але війна все змінює, все робить по-своєму.

- Усе може змінити, може обстріл змінити. Ви ж розумієте, що цивільних міст у нас нема. Може прилетіти будь-куди. І не раз нам обстріли показували, що будь-який житловий будинок може стати лінією фронту. І там гинуть люди, ні в чому не винні. І з Майдану я для себе зробила висновок: у тебе є день, завтрашнього дня може і не бути. Це, звісно, не добре для людей – жити одним днем. Це не означає, що я його проживаю, як хочу. Я його проживаю, як хочу для того, щоб моя країна була. Можу так сказати…

З автором цього матеріалу

- Традиційне питання, яке я всім військовим ставлю в кінці. Ми переможемо в цій війні?

- Я не військова. Я чесно 24-го прийшла з усіма документами і сказала: "Призивайте мене". Вони на мене подивилися і сказали: "Солошенко, а хто це буде все тягнути, коли нас треба поєднати зі світом і вирішувати ці питання?"

І ще. В моїй сім’ї є два чоловіки. Обидва в ЗСУ. Жінки ще не пішли в ЗСУ, а чоловіки – так, пішли.

Ми маємо перемогти. У нас просто нема іншого вибору. Ми або пропадемо як українці з цієї планети, або переможемо. Але це не буде легка перемога.

Увага! Охочі допомогти Ірині Солошенко та її колегам з обладнанням нового приймального відділення Головного військового клінічного госпіталю можуть скористатися такою інформацією:

Монобанк:

Банка Марафон "Із полум’я зродились". Збір на гастроскоп

ІBAN

UA843052990000026001046707165

ЄДРПОУ: 38813073

Одержувач: БФ "КОЛО"

"Із полумʼя зродились":

Маємо такі реквізити:

1. Рахунок у ПриватБанку : UA843052990000026001046707165, ЄДРПОУ 38813073
2. Донат через WayForPay: Донат від серця для проєкту "Із полум’я зродились"
3. Монобанка: Банка Марафон "Із полум’я зродились". Збір на гастроскоп
4. PayPal: [email protected]

Євген Кузьменко, "Цензор.НЕТ"

Фото: автора; з архіву Ірини Солошенко