"Краще померти вдома, ніж на чужині". Як матері з дітьми повертаються до прифронтових міст

На залізничному вокзалі у Дніпрі провідники допомагають пасажирам спускатися по крутих сходах вагона.

Попри повномасштабне вторгнення Росії, потяги тут ніколи не припиняли курсувати — на них покладаються мільйони людей.

Ми сідаємо на потяг і вирушаємо в подорож, якої українців закликають уникати — до останньої зупинки перед східною лінією фронту.

Коли у задушливому плацкартному вагоні ми йдемо повз висунуті ноги, стає зрозуміло, що це не просто шлях до поля бою.

Так, тут є солдати. Більшість дивиться у вікно — цікаво, про що вони думають?

Але є й молоді сім’ї, які повертаються додому.

Вікторія повертається до міста Покровськ разом із маленькою Євою. 20-річна дівчина каже нам, що з неї досить тікати від війни — хоча вона все ж хвилюється.

"Я маю це якось подолати, — каже вона. — Неможливо так жити, тиняючись усюди. Ми маємо якось жити вдома".

З лютого минулого року Вікторія поїхала з України до Словаччини, намагаючись убезпечити себе та доньку.

Після трьох годин подорожі через зелені українські села ми приїжджаємо в Покровськ, де Вікторію зустрічає чоловік, який залишався в Україні.

"Я приголомшений", — каже Сергій, який терпляче чекав на пероні з букетом квітів.

"Я дуже радий бачити свою прекрасну дочку і дружину. Я просто хочу, щоб ми посиділи, обнялися, побалакали — і все".

Такі зустрічі — частина ширшої тенденції в Україні. Після жахливих сцен від’їзду минулого року шість мільйонів українців повернулися на батьківщину.

Тисячі з них повертаються до своїх домівок неподалік від лінії фронту протяжністю близько тисячі кілометрів, де залишається загроза російських атак.

Сергій — один із багатьох, хто залишився працювати в Покровську на місцевій вугільній шахті — ця промисловість вкорінена в ДНК Донецького регіону, і є тут чи не найбільшим роботодавцем.

Через це тисячі людей залишилися тут, а інших спонукає повернутися пропозиція нових робочих місць.

Вранці шахтарі поспіхом сідають у автобуси, які везуть їх до шахти. Навіть після того, як вони опинилися на глибині 800 метрів під землею, їм може знадобитися ще година, щоб дійти до місця роботи.

Володимир пропрацював тут 20 років. Спереду у кишені його комбінезона лежить запакований обід, який у цих краях називають "тормозок".

Він і деякі його колеги мають бронь від мобілізації, оскільки їхню роботу вважають критично важливою. Для Володимира вихід на роботу — це баланс між особистою безпекою та простою економікою. Він повинен заробляти на життя.

"Коли йдеш під землю, то не знаєш, що відбувається нагорі з родиною. Я часто дуже хвилююся", — каже він.

Населення Покровська поступово зростає — після того, як минулого року зменшилось із 65 тисяч на дві третини.

Світлана, яка працює в диспетчерській станції, розповіла, що коли у 2022 році почалася війна, це було "як апокаліпсис — я ніколи не бачила, щоб стільки людей виїжджало".

Тепер сюди їдуть ті, хто рятується від російської окупації та бойових дій.

Відчуття війни у цьому місті витає у повітрі. На вулицях порівну цивільних і військових. Від початку російської агресії дев’ять років тому на цій території точилася війна.

Іншою важливою подією стало відновлення електро- та водопостачання у місті — попри те, що місцеві чиновники наполегливо закликають людей не повертатися сюди.

Покровськ досі перебуває в зоні дії російських реактивних систем залпового вогню (РСЗВ). Шрами міста нагадують про цю постійну загрозу.

На околиці Покровська, ближче до зони російської окупації, можна побачити останню лінію оборони міста. Бійці територіальної оборони пильно стежать за віддаленимии звуками артилерії.

Їхні сумлінні дії дозволяють людям повертатися сюди — і, здається, в окопах цьому співчувають.

"Хтось рятує своїх дітей, хтось залишається, бо це їхня Батьківщина", — каже В’ячеслав.

"Якщо доведеться померти, то краще померти на батьківщині, ніж десь на чужині", — додає він.

Через кілька днів ми знову зустрічаємося із Сергієм, Вікторією та Євою у їхній квартирі. Те, як вони граються зі своєю дочкою — картина справжньої невинності.

"Хтозна, коли тут стане безпечно? — запитує Сергій. — Може, за рік? Два? Чи п’ять?"

"Ми не хочемо чекати п’ять років або навіть рік", — каже він.

Вони явно примирилися зі своїм рішенням бути разом — попри очевидні ризики.

Цей крок свідчить не лише про нескореність — а й про визнання того, що ця війна закінчиться ще нескоро.

Матеріал підготовлений за участю Ганни Чорноус і Шівон Ліхі.