Суд, прощення чи співчуття. Як Україна карає за колабораціонізм і чому потрібні зміни

1941 рік. Йшов перший тиждень румунської окупації Одеси. Осінній ранок, зловісний та неосяжно трагічний. Загарбники влаштували кровожерливі репресії проти цивільних, особливо євреїв , на знак помсти за підрив свого штабу.

Ставленик окупантів, міський голова Герман Пинтя того ранку побачив на головних вулицях ввіреного йому міста повішених людей.

"Варварство, ганьба, від якої ніколи не відмитись перед цивілізованим світом", – так пізніше Пинтя описував цей день у спогадах. І стверджував: такими ж словами він звітував у 1941 своєму румунському керівництву.

Пинтя народився в Російській імперії, вчився в Києві. На відміну від більшості румунських окупантів, говорив з Одесою однією мовою. Він керував цим містом за часів Голокосту й масових злочинів. Підпорядковувався тим, хто винищував народи і руйнував держави.

Водночас він підтримував в Одесі життя, відбудовував, налагоджував роботу. І коли настав час відповідати за скоєне перед судом, прискіпливо доводив, що був не злодієм, а лише, як сказали би зараз, "міцним господарником".

Архіви рапортів про той самий день "ганьби, від якої не відмитись". Свідки, які пригадували, як Пинтя рятував євреїв. Далекоглядна відстороненість від репресивних органів. Усе це допомогло румунському політику вберегти життя і свободу під час полювань на колаборантів, що розгорнулись по всій Європі після Другої світової.

Чи мали такі, як Пинтя, бути покарані, і наскільки жорстоко?

Серед безлічі нових викликів, що постали тоді перед світом переможців у війні, було й запитання, як оцінювати співпрацю населення окупованих територій з ворогом. І кожна держава тоді відповідала на нього по-своєму.

Тепер це запитання наново виринуло перед Україною. І як і вісім десятків років тому, може лише здаватись легким і однозначним. Насправді ж тема колабораціонізму – це поле численних дискусій, сумнівів і відкритих питань.

Одним зі свідчень цього стала нещодавня публічна суперечка між віцепрем’єркою з питань реінтеграції окупованих територій Іриною Верещук та уповноваженим з прав людини Дмитром Лубінцем.

Верещук закликала мешканців ТОТ не погоджуватись на російські паспорти і жодним чином не співпрацювати з ворогом. Тоді як Лубінець порадив українцям брати паспорти, щоб вижити.

"Українська правда" вирішила розібратись, де проходить межа між колабораціонізмом і виживанням в окупації. Де її проводить український закон і чому на практиці виникають проблеми. Як цю межу визначали в світі і чи можемо ми орієнтуватись на іноземний досвід.

Як і кого в Україні зараз карають за колабораціонізм

Попри довгі роки окупації Криму й частини Донеччини та Луганщини, в українському кримінальному кодексі не було статті про колабораціонізм аж до 2022 року.

Весь цей час проти силовиків і суддів відкривали справи за держзраду. Щодо мешканців, які, наприклад, допомагали росіянам із брехливими "референдумами" – за "посягання на територіальну цілісність". Також проти колаборантів застосовували статті про "захоплення влади" та "участь у терористичній організації".

Не кожен, хто так чи інакше допомагав ворогу, підпадав під ці визначення. Оскільки все це – важкі злочини, які потребують особливої уваги в доказах.

"А співпраця на побутовому рівні не була криміналізована, – розповідає Олена Луньова, правозахисниця Центру прав людини ZMINA. – І весь час виникало питання про людей, які співпрацюють з окупантами".

У суспільстві вже з 2014-го наростав запит на покарання зрадників. Гюндуз Мамедов, який у 2016-2019 роках очолював прокуратуру Криму, пояснює, який баланс знайшли правоохоронці:

"Ми встановили понад 22 тисячі людей, які на момент окупації Криму працювали в правоохоронних органах. Багато з них залишились там і продовжили працювати на окупаційну владу. Притягати до відповідальності почали тих, хто мав стосунок до переслідування громадян. А по всіх інших – чекали, коли щось у законі зміниться, коли з’явиться м’якша кваліфікація".

Протягом 2021 року – останнього перед повномасштабною війною – силовики завели 208 справ про держзраду і ще 276 загалом за статтями про повалення влади, посягання на недоторканність України тощо.

Стаття про колабораціонізм так і не з’являлась в законі, оскільки правники не могли дійти спільної думки, як її виписати. Адже закон вимагає чітко формулювати: які саме дії будуть покарані.

"Коли починались обговорення "давайте криміналізуємо співпрацю", ми в цих дискусіях ніколи не могли дійти до вичерпного переліку діянь, які мають вважатись злочином. Співпраця – це дуже широке поняття, – розповідає Луньова. – І весь цей час у дискусіях перемагали аргументи, що краще не чіпати, ніж криміналізувати і отримати суттєві порушення прав людини".

Правозахисники раз у раз пояснювали: життя в окупації не є злочином, а жити тривалий час на території і зовсім не взаємодіяти з тими, хто її контролює, неможливо.

У парламенті лежали два законопроєкти про колабораціонізм. Один із них поданий у 2021-му від "Слуги народу", згодом він і був ухвалений.

Олена Луньова пригадує, як цей проєкт обговорювали на комітеті – тоді Офіс генпрокурора разом із Міністерством внутрішніх справ виступали проти формулювань, підготовлених депутатами. Оскільки вони зробили би злочинцями занадто широке коло людей. Науково-експертне управління Ради дало свій висновок, де йшлося про низку недоліків ініціативи нардепів.

Та на початку березня 2022-го парламент в екстреному режимі все ж підтримав цей законопроєкт.

Нова стаття ввела покарання за кілька ступенів злочину:

• заперечення агресії – карається позбавленням права на певні посади на 10-15 років;
• добровільне зайняття посади в окупаційний органах влади – те саме покарання + конфіскація майна;
• пропаганда в освітніх закладах та впровадження окупаційних стандартів в освіті – виправні роботи до 2 років / арешт до 6 місяців / позбавлення волі до 3 років і "люстрація" на 10-15 років;
• передача матеріальних ресурсів війську окупанта, господарська діяльність "у взаємодії з державою-агресором" – штраф до 170 тисяч гривень / ув’язнення на 3-5 років / позбавлення права на посади і конфіскація майна;
• посади, пов’язані "з виконанням організаційно-розпорядчих або адміністративно-господарських функцій", участь в організації "референдумів" – ув’язнення на 5-10 років з "люстрацією" та конфіскацією майна;
• політичні заходи та пропаганда на підтримку агресора – покарання, аналогічне до попереднього, але з 10-12 роками ув’язнення;
• добровільне зайняття посад у судових і правоохоронних органах окупанта, служба в його армії, надання йому допомоги у боях проти України – ув’язнення на 12-15 років з "люстрацією" та конфіскацією майна.

Якщо будь-яка з цих дій призвела до загибелі людей чи інших тяжких наслідків, то покарання посилюється до 15 років або довічного ув’язнення.

Вже у червні 2022 силовики по всій країні розслідували 1300 справ про колабораціонізм, а 82 навіть встигли відправити на розгляд до суду.

Зараз у прокуратурі кажуть: покарання колаборантів є одним із пріоритетних напрямків. Його обговорюють, зокрема, і на нарадах у генпрокурора.

Загалом до квітня 2023 року включно силовики зареєстрували майже 5,5 тисяч справ за колабораціонізм, орієнтовно в 1,4 тисячі з них оголосили підозри.

Лише протягом 2022 року суди отримали 659 таких справ і розглянули майже половину – 308.

За перший рік 272 особи було визнано винними і жодної не виправдали, півсотні пішли на угоду зі слідством, визнавши свою провину. У зовсім незначній кількості випадків справи повертали прокурору на доопрацювання чи закривали.

"Значна частина злочинів, близько 50% від направлених до суду обвинувальних актів, стосується зайняття посад у квазіправоохоронних, судових органах і в окупаційних адміністраціях", – розповідає УП Марія Бурдейна, заступниця начальника профільного департаменту Офісу генпрокурора.

Чверть від справ про колабораціонізм стосуються публічного заперечення агресії. Ще близько 10% – господарський та освітній колабораціонізм, тобто послуги й товари для окупантів і російські стандарти в навчанні.

Чимало справ також заведені щодо організаторів так званих "референдумів". Це не лише гауляйтери окупованих регіонів, а й інші задіяні мешканці – члени "виборчих комісій", агітатори.

Та попри чималі зусилля, кинуті на покарання колаборантів, цей процес виявився далеко не досконалими.